Уявіть: кінець XVIII століття. Ви — господар маєтку у Вороновиці. Ранок починається у власному винограднику – серед співу пташок та чашки чаю. Помічники вже пораються біля коней, у стайнях їх близько сотні, у господарських приміщеннях кипить робота, а за палацом простягається сад, де дерева й кущі підстрижені у декоративні форми.
У будинку — 43 кімнати, і кожна має своє призначення: тут приймають гостей, тут обідають, тут працюють із документами, тут зберігають книжки й картини, а десь там, за кількома дверима, уже готують простір для вечірнього прийому. У неділю до маєтку приїдуть гості, і парадні зали оживуть музикою.
Якщо сьогодні зайти до Вороновицького палацу, важко одразу перенестися в той час, розповідають журналісти видання “Вінниччина онлайн”. Тут працює бібліотека, займаються діти у школі мистецтв, відвідувачі приходять до музею авіації та космонавтики. Більшість приміщень закрита через відсутність ремонтних робіт. Будинок давно перестав бути приватною резиденцією, але дивним чином не перестав бути місцем, де люди збираються разом. І, мабуть, саме це найкраще пояснює його історію: палац у Вороновиці не просто пережив зміну господарів — він щоразу отримував нове життя.
Спочатку це було життя Грохольських.
Палац для Францішка Ксаверія Грохольського звели у 1770–1777 роках на місці старішої садиби. Будувати його вирішили не десь осторонь, а на найвищій частині маєтку, щоб будинок одразу домінував над навколишнім простором. Архітектура відповідала амбіціям власника: центральний корпус із парадним портиком і фронтоном, вигнуті бічні крила, що охоплюють простір перед фасадом, і декоративне оформлення, у якому поєдналися ранній класицизм, барокові традиції та мотиви античної архітектури.
Навіть орнамент на фасаді розповідає про те, яким хотіли бачити цей будинок. Між гірляндами квітів і плодів з’являються букранії — стилізовані черепи биків, відомі ще з античної архітектури. Для сучасного ока це просто декоративна деталь, але для тогочасного власника такі мотиви були частиною великої мови статусу: античність, Європа, освіченість, гроші й можливість замовити архітектуру, яка не просто захищає від дощу, а демонструє, хто тут господар.
І все ж головне в цьому палаці — не фасад. За ним ховалося ціле господарство. Екскурсовод Ольга Свирида, показуючи територію, звертає увагу на те, що відвідувачі часто проходять повз: за каштанами досі видно стару конюшню, навпроти зберігся фронтон каретної, а перед нею колись була псарня. За будинком простягається частина старої липової і соснової алей. Вона вже не має того вигляду, який бачила шляхта XVIII століття, але окремі дерева пережили своїх господарів.
Ці дерева важливі ще й тому, що парк тоді був продовженням самого палацу. Його закладали за принципами французького регулярного саду: простір перед фасадом організовували, алеї підпорядковували певній геометрії, а рослини використовували не лише як зелений фон. Їх формували, обрізали, з них створювали фігури. Перед головним фасадом був круглий партер, а головна алея вела через територію, де все мало створювати відчуття впорядкованості — такої самої, як і всередині будинку.
«Коли люди дивляться на парк зараз, вони бачать просто дерева, — пояснює Ольга Свирида. — А треба розуміти, що колись це була частина всієї композиції. Палац починався не від дверей. Він починався ще з дороги, воріт, алеї, саду».
Тому гість, який приїздив до Грохольських, спочатку бачив не інтер’єри. Він бачив сам маєток — дорогу, ворота, сад, господарські споруди, коней, карети, а вже потім фасад. І лише після цього потрапляв усередину.
Другий поверх, парадний бельетаж, був організований анфіладою: одна кімната переходила в іншу, і, проходячи будинком, гість поступово відкривав для себе все нові приміщення. Тут були урочисті зали, їдальня, кабінети, бібліотека. Найбагатше оздоблення зосереджувалося в південному крилі, де й сьогодні можна побачити залишки декоративного оформлення.
Особливо багато розповідає овальна зала. Вона пережила століття, зміни власників, перебудови й радянський період, але її стеля досі дозволяє зрозуміти, заради чого створювали такі інтер’єри. Декор складений із безлічі окремих елементів, відлитих за формами й зібраних у єдину композицію. Тут рослинні орнаменти переплітаються з античними образами, а серед них — жіночі постаті з келихами, музичними інструментами, рогами достатку та іншими атрибутами, які екскурсоводи пов’язують із вакханками та святами на честь Діоніса.
Колись унизу танцювали, а нагорі могли грати музиканти. Хори розташовувалися у верхній частині зали, куди вели гвинтові сходи. Згодом їх замурували, тому сьогодні відвідувач бачить звичайну білу стіну й навряд чи здогадається, що за нею залишився простір колишніх хорів. Але акустика зали досі нагадує про її первісне призначення.
Так само, як і величезні люстри. Первісно вони були свічковими й важили сотні кілограмів. Навколо них збереглися декоративні розетки, а для обслуговування таких конструкцій у будинку передбачили спеціальні механізми. Тобто навіть те, що сьогодні здається декоративною дрібницею, колись було частиною продуманої системи.
І коли уявляєш недільний бал, ця система оживає сама собою: на хорах музиканти, унизу гості, у сусідніх приміщеннях готують вечерю, на подвір’ї чекають коні. Палац працює як один великий механізм, і його парадна частина існує лише тому, що за нею стоять десятки людей.
Та Грохольські вкладали у свій дім не тільки гроші, а й культурні амбіції. Антоній Грохольський, який побував у Римі та Ліворно, привіз звідти значну колекцію живопису — за історичними описами, 519 картин французьких, голландських, фламандських та італійських художників. У колекції згадуються імена Тіціана, Рембрандта, Рубенса. Окремою гордістю була бібліотека приблизно на десять тисяч томів французькою, польською та англійською мовами. Картини, книжки, античні мотиви в архітектурі — усе разом створювало образ родини, яка хотіла належати до великого європейського культурного простору.
І тут сучасність несподівано замикає коло. Сьогодні в цьому ж палаці працює бібліотека Вороновицької громади.
«Виходить, що функція змінилася, а книжка залишилася», — приблизно так можна описати цю дивну тяглість, яка відчувається у палаці: колись тут була приватна бібліотека шляхетної родини, тепер — публічна бібліотека для всіх. Розповідає директорка Оксана Юрченко
Проте родинна історія Грохольських закінчувалася зовсім не так спокійно, як починалися їхні недільні бали. Наприкінці XVIII — у XIX столітті політична карта регіону змінилася, а польська шляхта опинилася під дедалі сильнішим тиском Російської імперії. Після польських повстань маєтки могли ставати предметом конфіскацій, примусових продажів та інших адміністративних рішень.
Саме тут виникла одна з найпопулярніших легенд Вороновиці — ніби останній Грохольський програв палац у карти.
Ольга Свирида категорично не погоджується з цією версією. За її словами, історія була набагато прозаїчнішою і водночас драматичнішою: власника змушували продати маєток, а повернення до нього в майбутньому не відбулося. В архівних матеріалах простежуються документи про передачу маєтків і продаж через аукціон. Тому історія про карти, якою легко здивувати туриста, насправді спрощує значно складнішу історію втрати власності.
Оксана Юрченко, бачить цю складність ще виразніше. Частина справ стосується спадкування, частина — переходу земель від одного власника до іншого. Разом із маєтком змінювалися й села, які до нього належали, — Сорочин, Потуш, Ізабелівка, Ганщина. Тому продаж палацу був насправді зміною долі цілого господарського світу.
У 1868 році цей світ отримав нових господарів — Можайських. І саме з ними в історію Вороновиці увійшла тема, яка через півтора століття зробить палац відомим далеко за межами громади, — авіація.
Олександр Можайський був морським офіцером, але його цікавило не море. Він спостерігав за птахами, досліджував їхній політ, працював із повітряними зміями й моделями. У Вороновиці та неподалік Потуша він проводив свої експерименти, намагаючись зрозуміти, якою має бути конструкція апарата, здатного піднятися в повітря.
За місцевими історичними матеріалами, одна з моделей мала крила, хвостове оперення й колеса. Її прив’язували довгою мотузкою до воза, який тягнули коні. На схилі модель могла підніматися над землею й рухатися слідом за возом, а потім знову опускалася на колеса.
Сьогодні саме ця історія пояснює появу в палаці музею авіації та космонавтики. Причому тут важливо не повторювати стару радянську формулу про «перший у світі літак». Історія авіації складніша, а досліди Можайського були лише одним із напрямів раннього пошуку способів створити літальний апарат, важчий за повітря. Проте сам факт, що ці експерименти пов’язують із Вороновицею, перетворив колишню резиденцію Грохольських на місце, де зустрілися дві абсолютно різні епохи: аристократичний світ XVIII століття і технічна мрія XIX-го.
Революція принесла пограбування 1918 року. Частина майна зникла, частина була знищена. Приватна резиденція остаточно перестала бути приватною. У різні роки тут розміщувалися установи, а згодом школа. Будинок перебудовували, пристосовували до нових потреб, і він поступово втрачав риси колишньої резиденції.
Про палац у радянські роки Оксана Юрченко згадує як про споруду, яка була далеко не в тому стані, у якому її бачать відвідувачі тепер. Згодом почалися відновлювальні роботи, з’явилося фінансування, і будівля поступово повертала собі вигляд пам’ятки.
Є в історії палацу й епізоди, які досі потребують окремої архівної перевірки. Наприклад, місцеві краєзнавці розповідають, що під час німецької окупації тут діяла нацистська школа розвідки “Абвер”. Так само Вороновиця має свої легенди про підземні ходи — нібито один із них міг вести в бік костелу.
У 2003 році до палацу переїхала бібліотека, поруч працює школа мистецтв, а музей авіації та космонавтики перетворив частину будівлі на простір уже зовсім іншої історії. Тут проводять виставки, дитячі заняття, культурні зустрічі. Щосуботи влаштовують кінопокази просто неба, працює розмовний клуб «Розмовляй українською», дитячий ляльковий театр, проводяться бібліопікніки.
Можна вийти з палацу, пройти старою алеєю, зупинитися біля лип, подивитися на місце, де колись стояли каретна і псарня, і спробувати повернутися подумки до того недільного вечора. Уявити, як до воріт одна за одною під’їжджають карети, як слуги зустрічають гостей, як у залі запалюють свічки, а музиканти займають місця на хорах. Усе це було реальністю для людей, які жили тут понад два століття тому.
Вони, звісно, не знали, що їхній палац переживе імперії, революцію, дві світові війни, зміну власників і державного устрою. Не знали, що одного дня замість приватної бібліотеки тут буде бібліотека для всієї громади, а замість придворної музики — дитячий гурток, кінопоказ чи розмовний клуб.
Але, можливо, саме в цьому і полягає найдивовижніша частина історії Вороновицького палацу: він досі виконує те, для чого його колись створили, — збирає людей під одним дахом.
Тільки колись це були гості Грохольських, а сьогодні — мешканці Вороновиці. І якщо в недільному вечорі XVIII століття вони приходили сюди танцювати, то тепер приходять читати, навчатися, дивитися, слухати й просто бути разом. Палац змінив майже все, що могло змінитися, крім одного — його здатності залишатися центром життя навколо себе.
