Анна Лаврик із Могилева-Подільського – волонтерка і авторка 156 публікацій про волонтерську роботу, які за час війни вийшли у газеті «Вінниччина».
Вона – звичайна українка, мати трьох дітей і двох онуків, яка працює на двох фронтах – волонтерському та інформаційному – заради нашої перемоги. Любить свою країну і свій народ, свою родину та доносить факти про те, що нам усім болить у цей воєнний час.
Ще наприкінці 2022 року мене (прим. ред. – Віктор Зеленюк) познайомив з Анною Лаврик головний отаман Вінницького обласного товариства Українського Реєстрового Козацтва, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України Микола Крижанівський.
Саме це знайомство вивело на журналістську стежину економістку за освітою і волонтерку за покликанням, яка, можливо, й сама не замислювалася, що має хист писати. Отак з першого номера 2023 року газета «Вінниччина» отримала «живий голос» цікавого автора зі своїм поглядом на сучасні події.
Щотижня з місяця в місяць ми надавали матеріали і своєрідні звіти про діяльність нашого волонтерського бойового козацького екіпажу, до складу якого, окрім мене, входять Володимир Пунько та Сергій Стангріт, – каже Анна Олексіївна. – За час війни було надруковано 156 статей, і за цей час у нас з’явилися нові донатори, нові помічники і нові читачі-прихильники.
Вся наша волонтерська робота постійно висвітлювалася на сторінках обласного видання, і це залишиться в архівах газети. Хто б що не казав, що інтернет — це найкраще, що є в сучасному світі, але ми дотримуємося класичної думки, що вся праця має бути зафіксована на папері, а ще краще, якби ця інформація була зібрана в книзі. Таким чином ми робимо волонтерську роботу прозорою, розповідаємо про тих, хто в тилу підтримує наших вояків на фронті.
Наразі Володимир Пунько і Сергій Стангріт їздять на фронт своїм зменшеним екіпажем. Анна після тяжкого поранення чоловіка та його тривалого лікування в госпіталях Сум, Запоріжжя, Чернігова й Києва узяла на себе роботу на місці, на Вінниччині – збирає продукти і кошти, шукає і знаходить потрібне на фронті обладнання. В цьому їй допомагають також публікації у Фейсбуці. І це праця не одного дня! Бо завоювати довіру людей під час війни нелегко. Адже люди зневірені, майже нікому не довіряють, тому що часто обпікалися, а тепер дмухають і на холодне. Тому співпраця і взаємовідносини між людьми та екіпажем тривають роками.
У 2023 році Анну Лаврик прийняли до лав Національної спілки журналістів України, а в червні 2024 року, до Дня журналіста України, секретаріат Вінницької обласної організації НСЖУ визнав Анну Лаврик переможницею творчого конкурсу в номінації «Відкриття року».
Анна сама ростила донечок Олександру й Анастасію та сина Юрія одна, залишившись після розлучення без чоловічої підтримки, коли Юрасику виповнився лише один рочок. Опускати руки не в її характері: вона працювала і паралельно закінчила заочне відділення економічного факультету Сумського державного університету, що мав свій філіал у Могилеві-Подільському. Отже, не треба було відриватися від дітей на поїздки на сесії в інше місто.
Коли йшла у відпустку з основного місця роботи, то не відпочивала, а влаштовувалася неофіційно підробляти на інших роботах, щоб восени можна було трьох неповнолітніх діточок повноцінно зібрати в школу, а це – одяг, взуття, канцелярія тощо.
Так настав 2014-й рік, коли в життя Анни Лаврик увійшли зовсім не мирні турботи. Вже тоді, більше десяти років тому, війна з росією стала для неї не як щось віддалене й далеке від її рідної домівки. З перших днів АТО Анна передавала свою домашню консервацію, теплі речі, кошти на ЗСУ, а потім з іншими жінками Могилів-Подільського у свій позаробочий час плела дуже потрібні фронту маскувальні сітки.
А вже від 2016 року разом з ще одним місцевим активістом та волонтером Володимиром Пуньком їздили по селах, збирали продукти, різні потрібні військовим речі і разом із маскувальними сітками відвозили в гарячі точки на Донеччину та Луганщину. Пізніше, з початком повномасштабного вторгнення ворожих військ в Україну, до Анни й Володимира приєднався Сергій Стангріт. Так утворився дружний Могилів-Подільський волонтерський бойовий козацький екіпаж, який вже добре відомий і на Вінниччині, де збирають допомогу фронту, і на фронті, де чекають не тільки смаколики, автомобілі, дрони, генератори, телефони, біноклі та рації, а й живу звісточку з дому та обнадійливі міцні обійми.
Варто сказати, що з часом потреба у волонтерській допомозі не зменшується… Екіпаж навіть не встигає опрацьовувати всі замовлення-потреби наших захисників, проте робить все можливе, щоб допомогу надати вчасно тим, кому її обіцяли.
Чесність, порядність та справедливість – кредо нашого волонтерського бойового козацького екіпажу, і кількість людей, які довіряють нам і вірять в ЗСУ щодня зростає.
За те, що ми мали і маємо змогу допомагати нашій армії, – подяка людям, які перераховують свої власні благодійні кошти, які самотужки ремонтують автомобілі, які плетуть маскувальні сітки, печуть, смажать або варять смаколики на фронт. Ми вдячні діткам, які своїми руками виготовляють подарунки для бійців, пишуть листи і малюють малюнки, що несуть на фронт тепло рідної домівки. Наша подяка їм усім – титанам тилу, незламним людям, патріотам країни! Бо ваша допомога та підтримка – найцінніше, що є у воїнів! Отримавши ту чи іншу допомогу, бійці відчувають, що вони там, у тому «пеклі», недарма, що про них піклуються. Захищаючи нас на фронті, вони знають, що ми тут молимося і не забуваємо про них і головне – віримо в наші ЗСУ!
Поїздки на фронт не схожі одна на одну: кожного разу – різні напрямки, різні ситуації, різні люди… За одну поїздку можемо об’їхати і п’ять, і сім, і десять точок. Одна з них стала для Анни Лаврик доленосною…
Тоді Могилів-Подільський волонтерський екіпаж прямував на Донеччину: заїхали до хлопців-прикордонників у Бахмут, а далі – шляхом на Велику Новосілку, де саме велися активні бойові дії. Їхали в Гуляйполе Запорізької області. Маршрут у таких місцях хоча й намічається заздалегідь, але часто дуже швидко корегується – все залежить від обстановки на лінії фронту. Так сталося й того разу – 21 січня 2023 року.
Їхали своїм маршрутом, коли на одному з блокпостів не дуже обізнані в обстановці молоді військові показали напрямок, де, за їхніми словами, проїхати було безпечніше. Навіть побажали волонтерам щасливої дороги! Поїхали і… потрапили під обстріл ворожого танка, який спочатку сприйняли за український. З великими ритвинами ґрунтова дорога (а фактично – лінія розмежування) була всіяна нерозірваними снарядами, а на узбіччі подекуди стояли ящики зі снарядами і нещадно обстрілювалася.
У цій гонці на виживання зазнав поранень-пошкоджень волонтерський автомобіль, а людей врятувало те, що вони заскочили в село і встигли сховатися поміж будинками, позбавивши ворога можливості вести прицільний вогонь. І вперед – де чудом помітили розтяжку, їхати було страшно, і назад під обстріли повертатися було не можна – свою мішень російські зайди вже не пропустили б.
Анна згадує: «Розтяжка була на чотири міни, і нас всередині буса на той момент було також четверо! Кожному – по міні… Навіть не хочеться уявляти, що б могло статися. Але екіпаж діяв злагоджено і без паніки. Кожен з нас виконував свою роботу – водій Володимир Пунько уважно дивився вперед на дорогу, щоб не наскочити на снаряди, я слідкувала за небом та чи немає дронів, а Сергій Стангріт та Григорій Бриндак на задніх сидіннях стежили за ситуацією зі своїх сторін. Команда впоралась – ми живі!».
Повернули і їхали навмання, бо потрапили в зону, де не було зв’язку. Так і заїхали до наших військових, де їх зустріли радо і здивовано: мовляв, як вибралися з халепи на дорозі – лінії фронту, лінії розмежування? Навіть перевірили документи: чи справді приїхали військові волонтери, а не заслані вороги. А ще сказали: «Поставте свічку святим, бо хтось із вас народився в сорочці, що вибралися живими з такого пекла…». Серед інших військових там був і Олег, який саме повернувся з позиції і займався… пранням. А тому що він був командиром, то документи Анни та інших членів екіпажу перевіряв саме він.
Анна зараз жартує: «Олег зі своїм пранням – мов Попелюшка, а я – на залізному коні приїхала».
Як у сучасній казці. А тоді познайомилися, щось торкнуло душу кожного і зав’язалося спілкування. Волонтерський екіпаж приїжджав на ці позиції з гуманітарною допомогою, з гостинцями, а між поїздками Анна з Олегом спілкувалися у режимі відеозв’язку. Зароджувалося кохання, якого Анна чекала довгі й довгі роки.
За кілька місяців такого спілкування Олег зробив коханій пропозицію, і вона відповіла «Так!». Одружувалися у селищі міського типу Покровське Дніпропетровської області. Олега відпустили на кілька днів, і витрачати його час на поїздку на Вінниччину за майже тисячу кілометрів не було сенсу, вирішили, що Анна приїде до нього.
Пишного весілля не було, велике святкування відклали на мирний час. Дозволили собі тільки запросити професійного фотографа, щоб зробити гарні світлини про найщасливіший свій день.
Ось така вона – Анна Лаврик, яка живе так, щоб настало знову завтра… Як зазначив екс-голова обласної організації НСЖУ Василь Паламарчук:
«Анна Лаврик несе достойно звання члена НСЖУ. Знаю і вірю, що її досвід активного волонтера, сміливість і наполегливість, виняткова працелюбність, вміння виділити головне, виллється у глибокі публікації і книги. У неї для цього є всі дані. Бажаю, щоб творчість Анни Лаврик розквітала під мирним небом. Їй є про що сказати українському народові, його героїчним захисникам. Бажаю Анні фізичного, морального і творчого здоров’я на многії літа».
