Захищав Україну разом із сином – історія полеглого воїна з Вінниччини

22 березня 2025 року в село Галайківці Мурованокуриловецької громади прийшла сумна звістка –
на російсько-українській війні загинув місцевий житель, молодший сержант ЗСУ Олександр Петрович Нагородняк. Минув рік болю й пам’яті. Рік, у якому не стало людини, що віддала своє життя за Україну, за нашу свободу, за майбутнє кожного з нас.

Втратили сина мати Ганна Леонтіївна, батько Петро Якович, овдовіла дружина Алла Миколаївна, без батька залишились сини В’ячеслав та Віктор, без свекра невістка Людмила, без дідуся внучка Аврелія.

Олександр Нагородняк народився 20 жовтня 1969 року, виріс у працьовитій родині. Батько працював у дорожній дільниці, мати — у місцевому господарстві. З дитинства він був привчений до праці, допомагав по господарству та доглядав домашніх тварин.

– Ми росли по сусідству, разом пасли худобу, каталися на велосипедах, гралися на пагорбах нашого гарного села, – згадує дружина воїна Алла Миколаївна. – Саша був старшим від мене на три роки і часто ставав моїм захисником в школі чи в клубі, Після закінчення Галайковецької восьмирічної школи, він поступив у Вінницьке ПТУ-5 і вивчився на маляра-штукатура. У грудні 1987 року його призвали на службу в армію. Два роки ми листувалися як сусіди. Потім у нас з’явилися взаємні ніжні почуття і в одному з листів Саша написав, що коли прийде зі служби, то обов’язково ожениться на мені. Так воно і сталося, щоправда, не через два роки, а через чотири. Працюючи вже електриком КСП «Наша Перемога села Галайківці, він чекав поки я закінчу навчання в Тульчинському ветеринарному технікумі. У вересні 1991 року ми розписалися і відгуляли весілля.

У мирному житті Олександр був знаним у селі майстром — допомагав людям, ремонтував техніку, працював у господарстві.

– Саша був добрим, лагідним чоловіком, все вмів робити, за що б не брався. Часто допомагав сусідам і односельчанам проводити світло, лагодити телевізори, приставки до телевізорів, магнітофони, мотоцикли, водяні насоси, криниці чистити. А у колгоспі він був незамінним майстром на всі руки. Вмів і знав як трактора чи комбайна відремонтувати, як налаштувати сівалку чи косарку, досконало знав елетрогазозварювальну справу. Я не раз жартувала: якби тобі, казала, дали несправний гвинтокрил чи літак, ти б книжки читав, а таки відремонтував би і полетів…

22 березня 2025 року Олександр Нагородняк загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Приліпка Харківської області.

Указом Президента України від 26 січня 2026 року його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), однак нагороду родина ще не отримала.

До лав ЗСУ він став разом із сином Віктором уже на другий день повномасштабної війни. Батько служив у підрозділі територіальної оборони, син — у штурмовому підрозділі. За мужність Віктор був відзначений «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ.

Олександр воював на Київщині та Харківщині, служив водієм-сапером, проходив навчання в інженерному центрі. Після важких боїв певний час вважався зниклим безвісти.

– Саша і на війні жив думками про сім’ю, про поле, про наше село, – продовжує Алла Миколаївна. – На початку 2000-х років ми створили власне невеличке господарство і обробляємо десять гектарів землі. Маємо свій трактор ЮМЗ-6, а грунтообробну і зернозбиральну техніку чоловікові давали друзі, яким він теж підсобляв у господарських справах. Особливо надійно нам допомагає давній друг Саші, а нині заступник начальника Могилів-Подільської районної військової адміністрації Володимир Іванович Рубанський. Їх поєднувала спільна робота в ТОВ «Агрофірма «Рубанський», де Володимир Іванович працював директором, а Саша – головним енергетиком господарства. Після того, як чоловік пішов на війну, доглядає землю наш старший син В’ячеслав.

За час служби він тричі приїжджав у відпустку. Востаннє — у жовтні 2024 року, щоб оформити пенсію після багаторічної праці.

– Немає такого дня щоб я не згадувала про свого чоловіка, бо він був дуже хазяйновитим, добрим і прожили ми у любові один до одного і злагоді 33 роки. Він був людиною честі і відваги. Ми все життя важко працювали, тримаючи по 5-6 свиноматок, по три корови, по кілька биків і телят, Я із синами була за ним як за кам’яною стіною. Ми не можемо повернути йому життя, але повинні зберегти світлу пам’ять про нього. Єдиною розрадою і втіхою для мене залишилися сини і внучка.