Біля фасаду Будинку культури в Козятині, на якому зображено величезний мурал, зупиняється жінка. В її очах — нескінченний біль і гордість. Це Інна Фоміна, мама полеглого Героя Максима Олексюка на позивний «Максон», який віддав своє життя, захищаючи Україну. Її син залишився у пам’яті рідних, друзів і побратимів як справжній лідер, добрий друг і воїн, для якого не існувало слова «неможливо».
Історію Героя опублікували на сайті Книга Героїв.
Максим народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінницької області. Коли хлопчик був у другому класі, родина переїхала жити в Козятин. З самого дитинства Максим був особливим. Впертий, активний, енергійний, лідер серед однолітків. Його мама пригадує: дитинство сина було «шабушне», він часто був неслухняним, але водночас дуже добрим та рішучим.
Максим займався легкою атлетикою — бігом і стрибками у висоту, мав чимало нагород і завжди прагнув бути першим. Саме це бажання рухатись вперед і жити на повну стало лейтмотивом усього його життя.
«Він був дуже самостійний. Після 9 класу сам пішов у школу, забрав документи і вирішив вступати до училища. Йому було все цікаво, він поспішав жити», — згадує мама.
У липні 2016 року Максим отримав повістку на строкову службу. Не ховався, не вагався — пішов служити. Вісім місяців по тому хлопець підписав контракт. Хоча мама спочатку не підтримувала це рішення, він попросив її просто сказати: «Я згодна».
«Каже: «Мам, скажи, що ти згодна. Мені буде легше жити». І я це зробила для нього. Я сказала: «Добре, синочок, я згідна з твоїм вибором», — ділиться Інна Фоміна.
Максим служив у Гостомелі, але відчував, що цього замало. Його поклик був глибшим. Він хотів бути там, де найважче. Там, де вирішується доля України. І він зробив свій вибір — подався до лав батальйону «Азов».
«В нього було непереборне бажання в цей «Азов» потрапити. Він тільки себе там бачив. Приїжджав у відпустку й казав: «Оце мирне життя — не для мене. Я ввесь там, я хочу туди», — розповідає мама.
Максим Олексюк на позивний «Максон» пройшов надскладний відбір і восени 2017 року став бійцем легендарного «Азову». Був сержантом, служив на посаді стрільця 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення «Азов».
Про службу Максим багато не говорив — не хотів тривожити матір. Але завжди залишався тим, хто підтримує інших, радить, заспокоює. А ще — безмежно пишався тим, що робить. Він завжди говорив про те, що знаходиться на своєму місці.
«Він казав: «Як не я — то хто», — згадує Інна. — Коли Максим був вдома, востаннє, я запитала: «А якщо з тобою щось станеться?» А він мені: «Значить, така моя доля».
У 2019 році найгірші материнські побоювання справдились. Максим загинув 7 червня внаслідок артилерійського обстрілу на позиціях поблизу селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області. У ніч своєї загибелі молодий воїн не мав бути на тій позиції, але викликався допомогти побратимам копати окопи.
«Максима настільки засипало, він був поранений, настільки засипало, що він не міг сам відкопатися… Декілька годин він був під завалом — і просто задихнувся», — зі сльозами на очах каже мама.
Жінка зізнається, що ту ніч жінка провела спокійно. Не відчувала біди. Звістку про смерть сина першому повідомили вітчиму, Юрія Фоміну. Він намагався сказати дружині правду дуже обережно — боявся, аби з нею нічого не сталося. Інна каже, це вчинок справжнього чоловіка, адже навіть в такий страшний час він подумав про неї й зробив все для її безпеки.
Максима Олексюка поховали у рідному Козятині. На прощання з ним прийшли побратими, друзі, рідні та односельці.
«Максону» було лише 23 роки, але він встиг зробити більше, ніж дехто за все життя. Його мама порівнює сина із сірником, який спалахує яскраво і згорає швидко:
«В мене така асоціація з ним. Є сірники сирі — повільно горять. А є ті, що швидко спалахують. Він горів, бо хотів жити на повну».
Пам’ять про Героя живе — у муралі на будинку культури, у меморіальній дошці на стіні школи, де він навчався, в серцях усіх, хто його знав.
Максим Олексюк указом Президента України № 469/2019 від 27 червня 2019 року, «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
У воїна залишилась люблячі матір, менший брат та вітчим. На жаль, у 2022 році вітчим захисника, Юрій Фомін, також загинув, боронячи Україну. Його поховали біля Максима.
Максон» назавжди залишився в пам’яті як син, друг, побратим і справжній воїн. Його історія — це не просто спогад, а заклик не забувати ціну нашої свободи.
Він жив, як мріяв — на повну. І загинув, як Герой.