Проєкт «Книга Героїв», започаткований журналістами у Вінниці, — це більше, ніж онлайн-архів. Це — культурна відповідальність нації.
«Приклад людей, які віддали життя за Україну, має стати об’єднавчим для українців. Це не просто хороша ініціатива — це основа формування свідомості держави. Ми підтримуємо вас і готові допомагати масштабувати цей проєкт на всю країну», — зазначив голова Комітету Верховної Ради зі свободи слова Ярослав Юрчишин під час зустрічі з журналістами «Вінниччина онлайн» у Києві.
У столиці журналісти презентували народним депутатам ініціативу, яка вже рік реалізується під назвою «Книга Героїв». Її суть — збирати, фіксувати та розповідати історії полеглих українських військових, передавати пам’ять про них у громадах, через онлайн-видання, сюжети, публікації.
Все почалося із форуму «Інформаційний щит України» у Вінниці. Там журналісти анонсували створення онлайн-меморіального ресурсу. Уже в перші дні після запуску редакція отримала сотні листів — від родичів загиблих, волонтерів, громад. Історії, фото, спогади… географія — від Тульчина до Запоріжжя.
«Ми не очікували такого масштабу. Писали не лише з Вінниччини. Родини з усієї України просили: “Напишіть про нашого. Ми не хочемо, щоб його ім’я забули”», — розповідають у медіахолдингу.
Журналісти одразу вирішили: цей архів не може бути лише онлайн. Вони виїжджають у громади, спілкуються з батьками, дружинами, побратимами, знімають сильні відеоісторії, шукають фото з дитинства, армії, фронту.
Найбільший виклик — залучити до читання широке коло громадян, а не лише тих, хто особисто втратив близьких. Бо саме ці люди нині — основна аудиторія.
«Ми не хочемо, щоб це залишалося лише в просторі горя. Це має стати культурною звичкою — пам’ятати і ділитися історіями Героїв. Не лише в роковини. Не лише, коли торкнулося тебе. Пам’ять має бути колективною відповідальністю», — кажуть автори проєкту.
На сайті «Книги Героїв» вже зібрано сотні історій: про десантників, волонтерів, медиків, саперів, новобранців і командирів. Є розділи за громадами, за позивними, за датами. Усі історії — перевірені, доповнені спогадами рідних. І жодна — не написана «для статистики».
Як підтвердження своєї роботи, редакція отримує десятки повідомлень із подяками від читачів:
«Ви єдині, хто згадав про нашого сина. Ми боялися, що він зникне в тіні інших новин»,
«Я читала і плакала. Там був мій брат, і я не знала, що про нього знають інші…»,
«Ви зібрали все, що ми хотіли розказати, але не могли вимовити вголос».
