Районна газета «Наше Придністров’я», що виходила у Мурованих Курилівцях, припинила свій випуск. Останній №48 (9902) побачив світ 10 грудня 2025 року. Колектив редакції зійшов з інформаційної дистанції, не сказавши прощального слова своїм читачам.
«Ми пішли, але повернемося…», – каже редактор газети «Наше Придністров’я» Світлана Кубляк.
«Наше Придністров’я» – одна з найстаріших газет Вінниччини. Перший номер видання датований квітнем 1931 року. Відтоді змінювалися покоління людей, назви газети, суспільно-політичні формації в державі, а вона жила і йшла до людей. Її чекали і читали, а сторінки зберегли живу історію Придністровського краю в кореспонденціях і світлинах.
У березні 1944 року, одразу після визволення від фашистської окупації в роки Другої світової війни, газета відновилася і виходила під назвою «Наша Перемога». Тодішнього керівника видання, а згодом відомого журналіста Івана Васильовича Гуменюка називали не інакше, як «редактор Перемоги».
Свого часу вагомий внесок у біографію газети зробив Віктор Григорович Богуцький, який редагував її понад десять років після відновлення у 1967 році Мурованокуриловецького району. Саме в той період працював потужний творчий колектив, у якому автор цих рядків розпочинав свою журналістську діяльність.
Останні двадцять два роки редактором газети працювала Світлана Анатоліївна Кубляк. Вчитель-історик за фахом, вона провела колектив крізь непрості випробування сучасності – аж до так званого роздержавлення ЗМІ, яке самі журналісти називали «початком кінця друкованої преси».
«Ми довго відтягували печальну мить закриття газети з надією, що щось зміниться на краще. Але не так сталося, як хотілося. Прискорили й дуже ускладнили критичну ситуацію постійне зростання цін на друк, енергоносії, поштові витрати, закриття поштових відділень, скорочення листонош, зменшення передплати – фінансовий крах став неминучим. А ще війна внесла свої страшні корективи, – каже Світлана Кубляк.
До лютого 2022 року ми друкували «Наше Придністров’я» на восьми сторінках у кольорі, а з початком повномасштабної війни перейшли на чотири сторінки чорно-білого друку і не пропустили жодного номера. Ми писали про кожного загиблого земляка на першій шпальті. Через нестачу коштів перший рік війни працювали на одному ентузіазмі – без заробітної плати. Останні три роки отримували по 0,25 відсотка мінімальної оплати.
Мужньо терпівши ці життєві негаразди, колектив зрештою ухвалив колегіальне рішення про призупинення своєї діяльності на період воєнного стану в Україні.
«Я вдячна за багаторічну роботу колегам Ользі Мосендз, Володимиру Сауляку, Юлії Баланюк, Лесі Гурман, Юрію Кубляку та Вероніці Білан. Вони, як і я, – справжні патріоти своєї газети. Ми пішли, не попрощавшись із читачами, свідомо – щоб не рвати нікому душу, з твердою впевненістю в тому, що громадсько-політичний тижневик «Наше Придністров’я» відновить свою діяльність. Ми пішли, але повернемося… Тільки б скоріше настало мирне життя»
Водночас ворог продовжує інформаційну війну проти України. З інтернет-видань відомо, що під час окупації Херсонської області агресор активно розгортав свою пропаганду: відкрив і безкоштовно поширював дві друковані газети, створив телерадіокомпанію, яка готувала відеосюжети про діяльність псевдокерівників, забезпечив роботу радіоточок та телеграм-каналів. Крім того, по містах і селах курсували телемобілі – вантажівки з екранами, на яких транслювалися пропагандистські матеріали.
Як пояснити представникам влади, що інформаційна війна – також фронт? Людям потрібна правдива й доступна інформація, особливо літнім українцям і мешканцям віддалених населених пунктів, де досі немає стабільного доступу до інтернету. Для них друковане слово й надалі залишається не розкішшю, а необхідністю.
Автор: Віктор Зеленюк
Фото надане автором
