Могилів-Подільський — місто з глибоким історичним корінням, яке століттями залишалося ключовим торговим портом регіону, культурним осередком Поділля та простором, де навіть у радянську добу зберігався відчутний дух свободи. Сьогодні його історія відкривається через погляд дослідників, краєзнавців і активістів.
Вагомий внесок у переосмислення минулого міста зробили краєзнавці Роман і Тетяна Мартинюки разом із колегою Олександром Богомольним. Вони реалізували масштабний видавничий проєкт — серію книжок, присвячених Могилеву. Роман Мартинюк пояснює символізм назви першого видання:
«Книга побудована на основі світлин нашого міста. Часто автори цих унікальних кадрів залишалися невідомими, але самі фото розповідають правду, яку радянська історіографія намагалася спотворити. Ми хотіли показати Могилів від замку 1595 року до кінця Другої світової війни таким, яким він був насправді — багатонаціональним, багатим і прогресивним».
Тетяна Мартинюк звертає увагу на маловідомі сторінки історії, зокрема роль вірменської громади, яка зникла після пожежі 1808 року:
«Вірмени займалися вичинкою шкіри. У нас на Поділлі росла скумпія — дивовижна рослина, що давала різні відтінки фарби: від кореня один колір, від кори — інший. Завдяки цьому в Могилеві діяв сап’яновий цех, майже такий, як у Львові!»
У XVIII–XIX століттях місто було потужним економічним центром і серйозним конкурентом Кам’янця-Подільського. Дністер щороку ставав транспортною артерією для сотень суден із зерном і лісом. Економічне піднесення формувало і насичене культурне життя:
«Люди мали гроші і мали де їх витрачати, — розповідає Роман Мартинюк. — На початку ХХ століття у місті на 30 тисяч мешканців було сім театрів! Вони конкурували між собою за глядача, знижували ціни на квитки, переманювали відомих акторів із Києва та Одеси. Навіть тут, де ми зараз стоїмо, через залізницю, колись був один із них».
Сучасний культурний ландшафт міста формують музеї та мистецькі простори. Директорка музею Оксана Городинська підкреслює глибину їхньої колекції:
«До нас їдуть із Дніпра, Запоріжжя, Полтави. Кожен твір — це історія. Ми маємо роботи легенд, таких як Андрій Пушкарьов чи Микола Теліженко. Люди приходять у старий “Будинок Поштмейстера” і відчувають унікальну енергетику. Ми буквально власноруч вичистили це приміщення від занепаду, щоб дати шедеврам дім».
Особливе місце займає краєзнавчий музей із унікальними експонатами — від побутових речей до військової історії. Директорка Світлана Вікторович розповідає про одну з найвражаючих пам’яток — ДОТ-112, оборонну споруду Могилів-Ямпільського укріпрайону.
Збудований у 1931 році під керівництвом Дмитра Карбишева, цей об’єкт був фактично підземним комплексом із повною автономією: склади, житлові приміщення, система вентиляції, водопостачання та озброєння. У липні 1941 року невеликий гарнізон протягом трьох тижнів стримував наступ ворога, не дозволяючи переправитися через Дністер. Історія оборони завершилася трагічно — останні захисники загинули, але не здалися.
Світлана ділиться архівними свідченнями:
«Ось німецька армія з боку Молдови спостерігає за об’єктом. ДОТ був вмурований у природну скелю і йшов на 7 метрів під землю. Там був телефонний зв’язок у радіусі 15 кілометрів і запаси, що дозволяли місяць не виходити на поверхню. Коли німці зрештою зайшли всередину, вони знайшли там навіть живу свиню — настільки автономним було господарство. Під час розкопок у 2008 році ми знайшли на цьому місці навіть збережені особисті речі бійців, які свідчать про їхній побут і стійкість».
Не менш показовою є й культурна історія міста новітнього часу. У 1990 році тут з’явився перший у світі пам’ятник Джону Леннону — раніше, ніж у Ліверпулі:
«Перший у світі пам’ятник Леннону з’явився саме у нас. Його створив скульптор Олексій Альошкін, а ініціаторами стали шестикласники, які збирали гроші на камінь! — розповідає пані Світлана. — Тоді виник політичний скандал: міліція наказала втопити скульптуру в Дністрі, бо вона стояла всього за 20 метрів від Леніна. Але пам’ятник врятували, заховавши в музеї».
Сьогодні місто живе в умовах війни, але водночас демонструє згуртованість і силу тилу. Очільниця місцевого осередку ГО «Ми — Вінничани» Тетяна Фоменко говорить про це так:
«Ми працюємо як єдиний механізм разом із фондами “Патріот України” та “Крила Янголів”. Коли збираємо допомогу для воїнів-земляків, ми вкладаємо в це душу. Наша мета — бачити Могилів справжнім “містом щасливих людей”».
Попри прикордонний статус, місто продовжує розвиватися, зберігаючи акцент на людях як головному ресурсі:
«У Кузьми Скрябіна є пісня “Місця щасливих людей”. Для мене це про Могилів. Тут особливий шарм і неймовірно патріотичні люди. Від 2014 року і до сьогодні тут без упину плетуть сітки, готують сухі супи, майструють дрони».
Тетяна також підкреслює роль місцевого бізнесу у розвитку міста:
«Сквери, фонтани, дитячі майданчики — усе це створено завдяки їхній підтримці. Ми реалізуємо проєкти “Мама в декреті”, етномайстерні та спортивні турніри, бо віримо у вільну та мирну Україну».
Завершує цю історію ще один глибокий пласт — спадщина трипільської культури, про яку говорить Світлана Вікторович:
«Ми всі — нащадки трипільців. На нашій землі де не копнеш — знайдеш залишки їхніх поселень 5–3 тисячоліття до нашої ери. Вже тоді тут поклонялися жінці як берегині вогнища».
Сьогодні Могилів-Подільський — це гармонійне поєднання давньої історії, архітектури минулого століття та активного громадського життя. Місто на схилах Дністра, яке не просто зберігає свою ідентичність, а й формує нову — сильну, сучасну і глибоко українську.
The post Могилів-Подільський, який вас здивує: від підземного ДОТу до першого пам’ятника Леннону first appeared on Могилів-Подільський Онлайн.
