Кажуть, що нічого випадкового в нашому житті не буває: все стається так, як і має бути. Ми з вдячністю чи без неї пожинаємо на землі плоди того, що написано на небесах. А ще є Божа застерога: від долі не втечеш і не об’їдеш її конем.
Ці слова справедливо можна поставити епіграфом до довгої і неспокійної, трудної і терпкої, гарної на похвалу й визнання життєвої дороги 81-річного Михайла Микитовича Пустовіта із села Сугаки Могилів-Подільського району. Вона йому, сільському напівсироті, не завжди стелилася трояндами до ніг. Він колючки витягував, ковтав гірку сльозу і неустанно торував свій шлях, зовсім не схожий на мільйони інших. Бо ж не кожен здатний від колгоспного їздового самотужки вибитися на вершину її Величності Музики.
Його життя – це унікальний подвиг людини, яка удостоїлася за свою працю двох високих відзнак. Офіційної – звання заслуженого працівника культури України і народної – права називатися патріархом музичної духової культури України. Обдарований вродженим талантом музиканта, він крізь роки життя несе святу любов до музики.
Село Сугаки, що неподалік Вендичан, споконвіків купається у звуках чарівної музики. Це земля, де народжуються працьовиті, добрі й творчі люди.
Ще до Другої світової війни в Сугаках славився духовий оркестр, в якому грали брати Пустовіти – Лук’ян, Йосип та Микита. Жодна значна подія в селі, чи то сумна, чи то весела, не обходилася без цього колективу. У багатодітній родині батька Михайла музика була в такій пошані, як хліб насущний. Нею заробляли на прожиття, бо відоміших музичних гуртів в цілій окрузі не було.
Та мирне життя перервала фашистська навала. Сугаки опинилися під румунською окупацією. У березні сорок четвертого, після визволення рідного села, зовсім інша труба покликала Микиту Пустовіта добивати відступаючого ворога. Не дограв він своєї мелодії, не доспівав пісні… Десь там, у жорнах страшної воєнної м’ясорубки, і згубилося його життя. Дружина отримала сповіщення: пропав безвісти. Чоловік так і не побачив свого «мізинчика» Михайлика, а син ніколи в житті не горнувся до тата і нікому не говорив цього слова. Мама навічно залишилася вірною солдатською вдовою і вдруге не вийшла заміж. Із усіх сил тягнула вона жили, щоб дати раду шістьом дітям.
Як світлий промінчик про рідну неньку, Михайло Микитович згадує, що «мама тяжко трудилася в колгоспі, тримала корову, купляла в селі яйця, возила в Київ перепродувати, а звідти з різним крамом і продуктами поверталася додому. Тоді в нашу хату забігало свято… Ненадовго, правда, але й того нам вистачало, бо життям тоді правили злидні…».
Вихованням Михайла та інших дітей займалася старша сестра Лукія. Відколи себе пам’ятає, хлопчик завжди тягнувся до музики. Спадкові гени нуртували в його душі, і він давав їм волю грою на гребінцях і свищиках. А в 1957 році записався в музичний гурток Танасія Павловича Кужеля, який навчав дітей грати на духових інструментах. Там підліток закохався в трубу.
— Я тоді й гадки не мав, що оте дитяче захоплення переросте в щось серйозне, тож, порадившись із мамою, пішов здобувати справжню освіту тракториста в Михайловецькому профучилищі. Трактора, звісно, мені зразу не дали, а от у причіплювачах добрий рік довелося міряти колгоспні поля ногами. Потім мене призвали в армію. Три роки служив у ракетних військах. Там у нас був полковий зведений оркестр. Спробував грати – вийшло, а коли запитали, чи тямлю розбиратися в нотах, відповів, що не знаю такої грамоти… На цьому вся моя армійська музика закінчилася.
Відслужив, прийшов додому і знову став причіплювачем. Щодня втомлювався так, що й на танці в клуб не тягнуло. А одного разу таки пересилив себе і пішов з компанією хлопців і дівчат. І раптом щось стрільнуло в серце! Серед багатьох я побачив Надійку, гарненьку Надійку, яка жила з мамою на нашій вулиці. Коли я йшов в армію, вона ще підлітком-бутончиком була, а це вже розквітла півонія…
4 лютого 1968 року Михайло і Надя побралися. Їй було шістнадцять, а йому – двадцять чотири роки. Вони зразу вирішили: хочемо мати свій окремий куток. З перепитих гостями двохсот рублів молодятам практично нічого не дісталося – гроші пішли на повернення тещиних боргів за весілля.
У тракторній бригаді причіплювачу платили дуже мало. Старший брат Михайла Андрій порадив попроситися в бригадира направити його підмінним їздовим на ферму. Працював старанно і добросовісно, за це Михайлу доручили доглядати групу свиней на відгодівлі. А потім він скуштував заробітчанського хліба на лісорозробках у Латвії, де заготовляв будматеріал для колгоспу. Заробив там за пів року тонну зерна і тисячу рублів…
Колгоспні будні все глибше й міцніше затягували його у свою трясовину, і невідомо, чим би все закінчилося, якби у Бога не було своїх планів на природний талант Михайла. У 1971 році йому спала на думку ідея навчити племінника Андрія грати на трубі. Згодом доєдналося до нього ще четверо підлітків. Вони разом здіймали такий «музичний лемент», що теща не витримала і поставила ультиматум: «Або ти йдеш зі своїми шибениками кудись, або я вже піду з дому…».
— Я дуже хотів мати свій злагоджений гурт музикантів і буквально марив духовим оркестром вдень і вночі. Коли побачив, що ми можемо виходити на люди, то запропонував хлопцям представити себе землякам на танцмайданчику перед початком кіно в будинку культури. Зіграли однієї суботи, потім у неділю… Людям сподобалося, а першого вересня 1974 року супроводжували духовою музикою свято першого дзвоника в школі. Ми могли грати вальс, польку, марш, туш…
З того дня, власне, і бере початок біографія сьогоднішнього аматорського народного духового оркестру під керівництвом Михайла Пустовіта. Через рік доля знову усміхнулася аматору-оркестранту. У Сугаках обрали новим головою колгоспу «Дружба» Бориса Яковича Безверхого – людину, яка з-поміж виробничих справ знаходила час цікавитися культурним життям у селі.
— Одного разу приїхав він на ферму та й каже: «Вистачить тобі тут гній качати, ми хочемо тобі оркестр у будинку культури доручити, завтра чекаю тебе в конторі…». Тієї ночі, повірте, я не заснув ні на хвилину, так бентежило мене майбутнє. От заходжу до голови в кабінет, а він з порога: «Бери мій “бобік” і гайда у Вінницю на базу шукати духові інструменти». Я тоді не говірким був, але допитався до бази облспоживспілки, а там кажуть, що такий товар відпускають тільки за рознарядкою. Повернувся додому ні з чим.
Через кілька днів відправив мене Борис Якович у Київ на завод, де виробляли духові інструменти. І там така ж сама картина: можете отримати тільки за чиєюсь вказівкою… Але настирливий голова колгоспу не відступав – дав з колгоспної каси у підзвіт дві тисячі рублів і відправив мене у Ленінград. Звідти я привіз комплект духових інструментів – аж сімнадцять одиниць! Це був неоціненний для нас скарб, хоча заплатив я за нього лише 1750 рублів…
Борис Якович мав схоже з моїм дитинство – він теж виріс без батька і був шостою дитиною в сім’ї, тож мене дуже поважав. Це він наполіг, щоб я мав музичну освіту, допоміг з екстерним закінченням десяти класів і став студентом-заочником Чернівецького культурно-освітнього училища. У 1979 році, захищаючи дипломну роботу (диригування), я привіз свій Сугаківський оркестр, виступ якого справив надзвичайно високе враження на членів дипломної комісії з Києва і, звичайно, я всі дисципліни здав на відмінно. Як взяв диплом у руки, то зрозумів остаточно: музика – то вже моя життєва дорога назавжди…
У 1976 році оркестр нараховував 25 учасників. Він став невід’ємною частиною культурного життя села, району і області. Його запрошували на всі святкові заходи, де виступали з великим успіхом. За скромними підрахунками, навчання в «музичній школі Михайла Пустовіта» пройшло майже пів тисячі хлопчиків і дівчаток.
Серед перших гуртківців був і Василь Іванович Бирлинський, який дуже гордиться дружбою з Михайлом Микитовичем.
«Ми в одній команді багато років, – каже він. – Я був його учнем і вже понад сорок років очолюю колектив працівників Сугаківського сільського будинку культури, де трудиться наш сьогоднішній ювіляр. Він – наша гордість, наша слава і візитівка села. Це скромна, щира і добряча людина, самородок із сплаву честі й відданості духовій музиці. Займаючись улюбленою справою, Михайло Микитович дорожив своєю сім’єю. Вони з дружиною прожили в парі більше пів століття, виховали гарних дітей – доньку Ліду і сина Василя, дочекалися п’ятьох онуків. У всі часи й роки для нього сім’я – це завжди тиха гавань домашнього затишку, світла й тепла, де можна відпочити душею і поповнити запас сил…».
Історія життя Михайла Пустовіта варта великої документальної розповіді, хоча він не був обділений увагою преси, місцевої влади і фахівців галузі культури. Серед численних відзнак найвищою для себе вважає незабутню атмосферу вдячності слухачів, яка витала під час зонального концерту в Мурованокуриловецькому районному будинку культури.
«Це було 2010 року. Ми тоді брали участь у концерті на підтвердження звання народного колективу. Коли зіграли старовинний марш “Тріумф переможців”, зал стоячи дуже довго нам аплодував… Навіть з висоти минулих років я не можу без щему в душі згадувати ті миті… Заради них, таких дорогих і приємно-слізливих, треба було мені народитися і жити…»
Автор – Віктор Зеленюк, фото- надане автором
