Сьогодні, 7 червня, минає річниця з дня загибелі сержанта Максима Олексюка — бійця «Азову», вірного побратима, сина і друга. Йому було лише 23 роки.
У ніч із 6 на 7 червня 2019 року Максим загинув поблизу селища Новолуганське на Донеччині. Того вечора він не мав бути на передовій, але сам викликався допомогти побратимам копати окопи. Після артилерійського обстрілу його засипало землею. Поранений, він не зміг вибратися самотужки і задихнувся під завалом.
Максим народився у 1995 році в Калинівці, згодом родина переїхала до Козятина. У дитинстві він був активним, впертим і добрим — завжди лідер серед однолітків. Займався легкою атлетикою, мав чимало нагород. Його мама називає дитинство сина «шабушним» — рухливим, неспокійним, але справжнім.
Після 9 класу Максим самостійно вирішив вступити до училища. У 2016 році отримав повістку і пішов служити. А вже через вісім місяців підписав контракт. Мама не підтримувала цього рішення, але він попросив:
«Мам, просто скажи, що згодна. Мені буде легше жити».
Це не був тиск, це було прохання. Щире, просте, з глибини душі. І вона погодилась — не тому, що перестала боятися, а тому, що зрозуміла: любов — це не тримати, а дозволити йти. Дозволити бути тим, ким він є. Сином, воїном, людиною зі своїм шляхом.
А коли він був удома востаннє, перед тим як знову вирушити на фронт, вона не витримала і запитала:
«А якщо з тобою щось станеться?»
Максим не знітився, не жартував, не відвернувся. Просто відповів, майже пошепки, з тією зрілістю, що приходить у 23, коли живеш серед війни:
«Значить, така моя доля».
Інна більше нічого не сказала. Бо в той момент зрозуміла: її син уже давно виріс. І це був його свідомий вибір. Та відповідь боліла, але водночас несла в собі спокій — він ішов на фронт не зі страху, не з обов’язку, а з внутрішнього переконання.
Максим мріяв потрапити до батальйону «Азов» — і таки зробив це. Пройшов жорсткий відбір, став сержантом, служив стрільцем у складі 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення. Про службу розповідав небагато — не хотів хвилювати рідних. Але завжди говорив: «Я на своєму місці».
Максима поховали в Козятині. У 2022 році поруч із ним поховали вітчима — Юрія Фоміна, який також загинув на фронті. Двоє захисників з однієї родини, що без вагань стали на захист України.
Пам’ять про Максима живе в муралі на будинку культури, у меморіальній дошці на стіні школи, у серцях побратимів і рідних. Його коротке життя залишило по собі глибокий слід.
«Він горів, як сірник. Яскраво — і швидко. Але лишив по собі світло», — каже мама.
Указом Президента України №469/2019 Максим Олексюк нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Історію Максима Олексюка можна прочитати також у всеукраїнському онлайн-меморіалі «Книга Героїв»: https://surl.lu/kcilkb
